Матеріали

історичних конкурсів та вікторин

Для учнів 5 –го класу

1)Де жили козаки?2)Як називалися металеві гроші в Україні? 3)Козацький човен.4)Козацькі штани.5)Гілки якого дерева ми освячуємо на Вербну неділю?6)Чим займалися бондарі?7)Як називаються поминки померлих родичів після Великодня?8)Скільки є заповідей Божих?9)Скільки вулиць у вашому селі?10)Хто із князів запровадив християнство?11)Яке дерево є символом України?12)Які вороги зруйнували Київ у 1240 році?

Для учнів 6-9 –х класів

1)Назва весільного хліба.2)В якій країні знаходиться центр Європи?3)Як назив. 10 століть?4)Скільки в історії згадується чудес світу?5)Скільки ваги має 1 фунт?6)Що вивчає нумізматика?7)В якій країні світу мешкає найбільше українців?8)Бронза-це сплав….9)Що таке фреска?10)Опис подій за роками це-…11)Автор «Песнь о вещем Олеге»12)Залізна сорочка воїна в середні віки.13)Будинок феодала 14)Рослина,яка цвіте лише у казці.15)Коли в Давній Греції ніхто не воював?16)Яке місто було столицею України до 1934 року?17)Хто був останнім укр.гетьманом?18)Кого на Січі називали джурою? 19)Квітка,яка оспівується в багатьох укр.піснях.20)Релігійне свято середини липня21)Що таке гутництво?22)Мій хрещений для мого тата.23)Старовинний заклад ,де продавали горілку.24)В якій країні винайшли папір і порох?

МАТЕРІАЛИ ІСТОРИЧНОЇ ВІКТОРИНИ

(ФІНАЛ)

І конкурс. «Щаслива мить».

На 15 секунд показуються слова,які піля цього необхідно відтворити:(скіфи,село,слов’яни,коса,гроші,воїн,кінь,держава,Радивилів,чайка,

історія,школа,Дніпро,Хортиця,булава,хліб,музей,вікторина).

ІІконкурс.Історичний малюнок.

За 3 хвилини намалювати козака на аркуші паперу.

ІІІ конкурс.Українська народна пісня.

Кожен учасник по черзі називає якомога більше назв українських народних пісень(проспівати два рядки).

ІІІІ конкурс.Історичний твір.

За 5 хвилин написати міні-твір на тему: «Як би я став президентом України…»

V конкурс.Історична мозаїка.

А)вибери правильну відповідь:

² Військо князя це-загін,дружина,воїни,сила.

² Релігійне свято,на яке за народним повір’ям вилітають із вуликів бджоли-Маковея,Івана,Олексія,Юрія.

² Богиня молодості у слов’ян-Лада,Рута,Віта,Роксолана.

² Житній хліб зборошна тонкого помелу-

паска,корж,кваша,книш.

² Наука про нагороди-нумізматика,ономастика,геральдика,фалеристика.

² Б)Що означають дані терміни:

Ä ХУТІР-

Ä ГЕТЬМАН-

Ä БУЛАВА-

Ä ЛЕГЕНДА-

Ä ЯЗИЧНИЦТВО-

В)Постав літери у правильному порядку:

ЧОРНІВЕЦИ,ДОЛІ,КІНОПА,ЯЦЕВІРЛОЮ,ЩОДОХАВЕР.

Г) Віднеси дані слова до правильного стовпчика:

ЇЖА ОДЯГ ЗБРОЯ ІНШЕ

_________ ____________ __________ __________

__________ _____________ ___________ __________

__________ _____________ ___________ _____________

__________ ______________ ____________ _____________

____________ ______________ ____________ _____________

Кутя,гроші,лейбик,сорочка,вила,спис,плуг,плахта,рушниця,

вівтар,коливо,калита,ціп,ніж,пиво,кепка,куліш,макітра,

козак,дерун,вівчар.

Досвід естетичного виховання учнів

Естетика українського побуту (позаурочний захід)

Мета. Познайомити учнів з естетикою побуту українців; сприяти розвитку у підростаючого покоління здібностей сприймати прекрасні скарби, створені художнім генієм українського народу, прилучати юнацтво до світу краси; виховувати відчуття прекрасного, формувати вміння аналізувати явища культури, правильний естетичний смак.

Обладнання. Святково прибраний клас у стилі української світлиці з витворами народного мистецтва, зібраними гуртківцями у односельчан: вишиті рушники, серветки, сорочки, фартушки, хустки та інший одяг, керамічні вироби, килими та доріжки ручної роботи, прядка, вироби з дерева, глини, соломки, кукурудзяних обгорток, кахлі, фотографії виробів із лози і таке інше, магнітофонний запис фонограм, баян.

Учитель. З давніх-давен нам відомо, що дерево життя — це гілочка з трьох листочків. Перший листочок — це символ минулого, другий — сучасного, а третій — майбутнього.

Щоб вірно орієнтуватися в житті, щоб бути освіченими людьми пропоную сьогодні подорож до минулого для того, щоб краще зрозуміти сучасне і, можливо, передбачити майбутнє.

А поговоримо ми з вами про естетику побуту українців. Перш за все, давайте з'ясуємо, що означає слово естетика?

(Відповіді учнів).

Учитель. Так, естетика — це наука про красу, а побут — це те, що оточує нас у повсякденному житті.

(Далі розповідь учителя супроводжується тихою баянною музикою на мотив пісні «Мамина вишня» у виконанні учениці).

Учитель. Все дедалі більше віддаляється від нас біленька хатина у вишневому садочку. Знайте, що ось у такій хатинці корінь роду нашого українського, щось одвічне, як життя і святе, як мамина пісня, як пам'ять народна.

Це її, білу з теплою солом'яною стріхою, архітектурну праматір притулку людського, незамкнену, вічно відкриту для всіх без стуку в двері, ясну і просту, ніби створили й не робочі люди, а сама природа, описують поети і прозаїки, етнографи і вчені.

1-й учень.

Наша хата під горою, у долині

У вишневому садочку та в калині.

Попід лісом млин подався у ставочок,

Через воду перекинувся місточок.

(Яків Щоголєв)

1-а учениця. А у І.С. Нечуя-Левицького читаємо: «Широкою долиною між двома рядками розложистих верб тече по Васильківщині невеличка річка Роставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця висока біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталася в зеленому гіллі старих груш. Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь». («Микола Джеря» ).

Учитель. Біла хата, біла сорочка, біла скатертина... Це обов'язкова національна прикмета українців. Що уособлює в собі біла барва?

2-а учениця. В народі казали, що біла барва — це символ чистоти, морального здоров'я, душевної краси. Коли говорили: «біла рука», «біла світлиця», то це означало що вона гарна і чиста.

Учитель. Хата, як і людина, може бути пихата й засмучена, весела й сумна, вона вміє плакати і радіти. Все залежить від того, яка родина в ній мешкає. Та й сьогодні, дивлячись на оселю, на зовнішній вигляд сільської хати, навіть не знаючи господарів, ми можемо сказати, що тут проживає родина дбайливих із гарним естетичним смаком, а на іншому подвір'ї, на жаль, — зовсім навпаки.

Перед вами фото і малюнок української хати. Розгляньте уважно їх і порівняйте з таким науковим описом. "Характерною рисою типової української хати є її небагатий, але привабливий зовнішній вигляд, чисто побілені стіни з розписами, солом'яна, гарно підрізана покрівля, вікна з різними ставнями та іншими прикрасами, що гармонують із навколишнім пейзажем.

То ж загляньмо в це затишне домашнє помешкання, переступімо поріг старої української хати, адже саме в ній залишився дух народних традицій, що здавна виховували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси Душу.

Внутрішнє планування хати обов'язково включало в себе піч. Це був центр життя, його душа. Вважалося — де тепло, там і добро, там злагода в сім'ї та забезпеченість родини.

Жінки постійно підмазували і білили піч, бо на цій чистоті тримався авторитет господині. Дівчаткам не дозволялося мазати піч, але не дай Боже, піч буде неохайною під час сватання, напевне, тоді старости не будуть чекати ні рушників, ані гарбуза, а втечуть якнайшвидше.

Подивіться на ці зразки розпису печі, це дуже гарні візерунки різними фарбами або витинанки, іноді піч вкривали кахлями — тонкими полив'яними цеглинками, на яких зображувалися малюнки з сонцем, рослинами, квітами.

(Демонстрація вчителем зразків кахлів).

Ми повинні з вами відзначити, що в українців всі речі мали не тільки практичне значення, вони повинні були прикрашати кімнати. Господарі та господині завжди оздоблювали свою оселю малюнками, різьбою, розписами, вишивками, мереживом... Це було свідченням працелюбності й достатку членів родини. І підтвердженням цьому був хліб.

Ось він у мене в руках на вишитому рушникові, дуже гарний зовні, високий, добре випечений із символічними голубами, калиною і вербою, волошками і пшеничним колосом — символами української землі, запашний, він увібрав у себе працю багатьох людей: трактористів, комбайнерів, агрономів, водіїв, пекарів, продавців. У такому ось вигляді він є даром Божим і, як кажуть у народі, всьому головою.

3-я учениця. А випікали хліб раз на тиждень і турбота про нього повністю лежала на господині. Це було священне дійство. В день, коли для випікання хліба розпалювали піч господиня була зосередженою, трішки суворою, майже не жартувала, не сердилась. Адже смак і зовнішній вигляд буханців — це жіноча честь і авторитет. Селяни були впевнені, що тямущій господині під силу було з ячного борошна спекти білий хліб.

Учитель. Особливо гарним був коровай — весільний хліб, оздоблений «птахами» і «квітами».

А ласувати хлібними оздобами дуже любили діти. Хліб завжди подавали на рушникові.

Рушник в українців був оберегом оселі. Послуговувався не тільки як оздоба, а й мав практичне значення: був скатертиною і вузликом, де зберігали харчі, утирачем і стирком, закутником і божником, плечовим, весільним, ритуальним.

2-й учень. Я дуже люблю рядки з балади «Про вишитий рушник».

Дивлюся мовчки на рушник,

Що мати вишивала,

І чую: гуси зняли крик,

Зозуля закувала.

Знову чорнобривці зацвіли,

Запахла рута-м'ята,

Десь тихо бджоли загули,

Всміхнулась люба мати.

І біль із серця раптом зник —

Так тепло, тепло стало.

Цілую мовчки той рушник,

Що мати вишивала.

Вишивала мати, вишивала,

До листка листочок прикладала,

А між ними цвіт голубуватий.

Простилавсь барвіночок хрещатий,

Виростав барвінок зелененький

І дивились з нього очі неньки

Усміхався цвіт їх рушникові

Світом материнської любові.

Учитель. Хата без рушника — що сім'я без дітей, говорили в народі. І в кожній оселі їх було багато. Любі діти, пригадайте, які звичаї, пов'язані з рушниками, збереглися до нашого часу?

(Учні висловлюють свої думки, використовуючи матеріали місцевості, де проживають).

3-й учень. При взятті шлюбу молоді стають на рушник щастя, вперше, коли немовлятко купають, його загортають у вишитий рушник, він — символ святковості на урочистостях, прийомах, концертах, ним піднімають перший сволок, коли будують хату, ним опускають небіжчика у похоронну яму. Рушником накривають хліб на столі, паску і крашанки, які несуть до церкви, хлібну діжу...

Учитель. «Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати — буде чим гостей шанувати», — наказувала мати доньці. Які тільки прийоми вишивки, орнаменти і візерунки не зустрінеш на українському рушникові. А розповість нам про це наша майстриня, жінка, закохана у вишивку. Свій талант, своє вміння вона передала донькам.

Про це і говориться у «Пісні про рушник» на слова Андрія Малишка.

(Учні виконують пісню під фонограму мелодії).

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села.

І в дорогу далеку, ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива, материнська, ласкава усмішка

І засмучені очі хороші блакитні твої.

Я візьму той рушник, постелю наче долю,

В тихім шелесті трав, щебетанні дібров

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

(Двічі)

Майстриня. Українці люблять все гарне. І основним призначенням вишивки є оздоблення, прикрашання оселі та одягу. (Майстриня по черзі показує свої роботи і розповідає). Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину і від негоди, і від ворожих сил. Я розповім вам легенду про сорочку.

Давно це було, тисячу років тому. У нашому краї народила мати синочка і почала вишивати йому сорочку-оберіг, щоб до шістнадцяти років зробити синові подарунок. Сорочка повинна була оберігати сина від гострого меча, ворожої стріли. Бо вороги мешкали зовсім поруч, по той бік річки Берди, і часто робили набіги на наші села.

І вибрала мати дуже міцні конопляні волокна, пряла місячними ночами, тому і нитки були срібними і блискучими. Вишивала поволі, посилаючи за кожним стібком думки-благання до Бога: хай син мій буде розумним, хай син мій буде сильним і непереможним, хай серце його повниться любов'ю до людей, хай принесе він волю і славу землі рідній. Не одну сльозу втерла мати... Прийшло повноліття. Син став дорослим. Мати раділа його веселій вдачі, працелюбності, силі.

Та прийшли вороги, засумувало село. Збирала мати свого сина на війну. Лук, стріли і коня син вибрав сам, а мати сорочку скропила водою із цілющого джерела і подарувала синові. Одягнув хлопець її і відчув себе богатирем...

Зійшлися війська, дві грізні сили чекали сходу сонця, щоб розпочати бій. Як тільки зійшло сонечко, побачили татари хлопця незвичайного — воїна в срібній сорочці, вишитій яскравими нитками і оздобленій дорогоцінним камінням, у ворогів засліпило очі й випали з рук луки зі стрілами.

Так з'явилася сорочка воїна. Іноді її називають кольчугою.

Учитель. Наші пращури вважали, що сорочка має чарівну силу — захищає від ворожої стріли і меча, недоброго погляду, злої думки. Чи не тому вона й досі бажана у нашому вбранні.

Що ж закарбували мудрі жінки-українки у своїх візерунках, якими щедро оздоблювали одяг. Ще раз погляньте на цю красу, на ці сорочки і вслухайтеся своїм юним серденьком у рядки вірша «Два кольори» Дмитра Павличка.

1-й учень.

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Мене водило безвісти життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття

Мої сумні і радісні дороги.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому

Лиш. згорточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, ова кольори

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Учитель. Ці сорочки ніби говорять до нас сукупністю візерунків, грою кольорів, майстерністю вишивальниць. Оздоблені вишивкою комірці, полики, нагрудки (пазушки), рукава — це чарівні символи, що ятрять душу, це дух предків із сивої давнини.

Ромби, хрестики, лінії, кружальця, складні й прості візерунки — все це прагнення людини власкавити добро, обійти лихо. Тут поруч — геометричний і рослинний орнамент, зображення тварин і птахів, надписи і символи.

Погляньте на наші доробки. Чи не складається у вас враження, що найбільше старалися вишивальниці, зображуючи квіти? Адже червона і біла барва калини — символ цнотливості, моральної чистоти дівчини, барвінок — немеркнучого життя, а коловидні форми — символ кохання.

Шановні діти! Спробуйте пригадати, які вислови побутують на нашій українській землі, пов'язані з сорочкою.

(Учні по черзі відповідають).

— Як неділя, то й сорочка біла.

— У кого мати рідненька, у того й сорочка біленька, і голівонька гладенька.

— Нема нічого милішого від сорочки, у якій мама народила.

— Починати шити сорочку треба у чоловічий день, краще в четвер, бо як почнеш у середу, вона негарна буде.

— Не можна залишати вузол на вишиванці, то сорочка довго носитиметься і чоловік сердечно любитиме.

Учитель. Історичні джерела свідчать про цікаві враження, що залишив у своїй книжці французький учений барон Де Бе, який побував в Україні у кінці XIX ст., більше ніж 100 років тому.

Із захопленням і подивом відзначав він, що українці дуже люблять квіти, тому оточують вони людину повсюди — в житті, поезії, а надто у вишиванні. Особливо відзначав барон витончений смак у жінок, гармонію і багатство кольорів у витворах народного мистецтва.

Любі діти! Тож давайте постараємося, щоб наш оберіг, наша свята вишивка, вбирала очі й брала за душу. А ви, дівчатонька, коли будете вишивати хоча б малесеньку квіточку на вашій хусточці, відчуйте себе чарівницею, чаклункою і візьміть собі в допомогу червоний колір — від сонця, чорний — від землі, зелений — від трав і листя, жовтий — від місяця і зір, синій — від неосяжного неба.

Дорогі друзі! Я прошу розказати про ваших сімейних, родинних рукодільниць, майстринь.

(Учні розповідають коротко про своїх мам, бабусь та тіточок, які займаються рукоділлям і демонструють їхні вироби).

Учитель. До цього часу ми говорили переважно про те, як жінка прикрашала свою оселю, але існують ремесла, що вважаються суто чоловічими.

Поширене твердження серед науковців, що всі предмети, виготовлені вручну з деревини, глини, каміння та інших матеріалів, мають певні художні якості.

Найпоширенішим ремеслом на Україні було де-ревообробництво.

Вироби з дерева були практичними, зручними і гарними. Подивіться на прядку, за якою жінки виготовляли нитки з вовни чи льону. Ця річ зроблена вправною чоловічою рукою. Нічого зайвого і в той же час гарно, компактно. Як майстерно виготовлене колесо, ніби сонечко, розпустило свої промінчики. Як нижня, так і верхня частини прядки оздоблені різьбою. Мабуть, можна було б зробити все простіше — прямі кути, рівні лінії, та майстер побажав, щоб його дітище було зовнішньо гарне, вражало і зачаровувало. Чоловік, поважаючи працю жінки, хотів подарувати красу, зручність, частинку своєї душі.

А ось який гарний столовий набір: дощечки, товкачик, велика ложка, лопатка та інші предмети, необхідні для приготування смачної їжі, оздоблені дуже гарно, а про майстра, навіть не знаючи його, можемо сказати: він має естетичний смак, внутрішньо чисті й світлі помисли; тільки така людина могла створити таку красу.

А що вам відомо про гончарство?

2-й учень. Для своєї оселі чоловіки виготовляли з опаленої цегли різноманітні вироби. Це досить стародавнє ремесло. Адже глина — дуже пластичний матеріал під час формування і досить твердий після випалу.

Вчитель. Природні барви глини дозволяють виготовляти речі різних кольорів: білого, кремового, помаранчевого, червоного, коричневого, темно-сірого.

Перед вами — зразки чарівних глечиків і тарілок. Хочете дізнатися, як і коли виникло це ремесло?

Спочатку первісні гончарі формували виріб вручну, обмазуючи кошики, камінні чи дерев'яні форми глиною. А в IV ст. до н.е. було винайдено гончарний круг. Посуд, виготовлений на ньому досить легкий і тонкостінний із симетричними обрисами, чіткими орнаментальними смугами та лініями. Особливого розвитку гончарство набуло у XVII—XVIII ст. Вироби почали розписувати емалями (керамічною склоподібною фарбою), звідси і багатство кольорів. Чільне місце посіли на цих виробах рослинні й тваринні орнаменти, фігурні та геометричні зображення. Вироби скульптурного характеру в нашому сучасному житті прикрашають оселі як сільських хат, так і міських помешкань. Розгляньте сучасні зразки «Півник», «Дівчина з ромашкою», «Гармоністи», «Химери»...

Вміли і вміють наші чоловіки-українці виплітати з лози, соломи, рогози, обгорток з початків кукурудзи. Брилі і кошики, жіночі торбинки і дитячі колиски, навіть меблі зробити під силу справжнім майстрам.

Посуд із глини, вироби з лози та соломки є досить зручними, естетичними, модними і в наш час. Вони — свідчення того, що змайстрували і надихнули красою ці вироби люди з природним чи набутим гарним естетичним смаком.

Із часом змінюється побут українців, звичаї, прикраси. Та дуже добре, що давні традиції в оздобленні сучасних осель не забуваються і зараз.

А ось килимарством на Україні займалися і чоловіки, і жінки. Килим — символ багатства, статку, працелюбності, найбільш цінна річ у приданому дівчини.

Погляньте на цю роботу, скільки праці й терпіння, часу й таланту вкладено в неї! Зачаровують кольори, форми.

Не один день і ніч потрібно було, щоб виткати таку красу — килим, який прикрасить житло, зробить його теплішим, затишнішим, принесе спогади літа у зимову хату. Такими виробами пишалися, їх передавали з покоління в покоління.

Більш доступними і дешевими були доріжки; виготовлені зі старого одягу, порізаного на стрічки, вони були теплими і зручними.

Здавна приваблювали до себе охайні дітки в гарно оздобленому вишивкою чи аплікацією одязі. І сьогодні наші дівчатка одягли українські сорочки та спіднички, гаптовані дбайливими руками майстринь.

Помилуйтеся на них. А дівчатка тим часом виконають для всіх присутніх танок «А я, україночка».

(Учениця читає вірш).

Учитель. Що може бути кращим підсумком нашого уроку, ніж ці поетичні рядки?

Ми з вами переступили поріг у XXI століття. Зроблено перші кроки у третьому тисячолітті, тож давайте не будемо йти по ньому людьми, котрі не пам'ятають ні своєї історії, ні звичаїв, ні культури. Адже я впевнена, що і в XXI столітті будуть цінуватися вправні майстри і майстрині, добрі господарі, роботящі руки.

Пам'ятайте, що завжди цінуватимуть людину, яка творить красу і передає цю красу нащадкам. Цінуйте гарне, творіть красу самі та примножуйте славу України!

Українська піч

/Files/images/1/image3.jpeg

При вході в хату, як правило, зліва отвором до фасадної сторони будинку розташовувалася піч — основний елемент планування, «годувальниця, лікувальниця, нагрівальниця і розважальниця». Її звичайно білили і розмальовували узорами (особливо, якщо в домі була донька на виданні). У Східній Україні найчастіше в розписах зустрічався «вазон» — стилізоване дерево життя, або зображення трьох гілок — образ світового дерева. Виконуючи ряд найважливіших практичних функцій, піч при цьому була найпотаємнішим і загадковим місцем у помешканні, язичницьким центром християнського будинку. З нею було пов'язано безліч звичаїв і повір'їв. У образі сімейного вогнища піч фігурувала в обряді сватання, коли засватана дівчина «колупала» пальцем побілку печі, немов би просячи захисту. Йдучи з рідної хати, наречена брала з собою декілька вуглинок з материнської печі. Шматочок пічної обмазки клали в сорочку, якою обертали новонародженого, захищаючи його від нечистої сили. А після похоронів родичі трималися за піч, щоб не сумувати за небіжчиком (або не боятися його). За уявленнями селян, піч була місцем переходу із звичайного світу в таємничий. При входинах в новий будинок господиня на помелі або хлібопічній лопаті «переносила» домовика, який жив під піччю. А щоб він не зник, господарі закривали піч заслінкою, йдучи з хати. Селяни вірили, що через пічну трубу відлітають на свої зборища (шабаші) відьми, в печі ж вони готують чаклунське зілля. Вагітним жінкам, які випікали хліб, особливо паски, заборонялося розмовляти, інакше відьма викраде дитину. Для захисту породіль від нечистої сили рогач ставили неодмінно рогами до печі.

/Files/images/1/image4.jpeg

Піч — це одночасно і джерело тепла, і місце приготування їжі, і місце для сну, і засіб лікування. Недаремно під час закладання печі господарі намагаються усіляко задобрити робітників, аби піч не димувала, добре випікала хліб, довго тримала тепло та мало потребувала дров і вугілля для обігрівання оселі, але головне — щоб жодне зло не пускала. До пічного вогню особливе ставлення: в нього в жодному разі не можна плювати, при ньому не можна лаятися, його слід замітати чистою метелкою, хрестити, ставити на ніч горщик з водою та поліном, аби він міг їсти та пити.

Часто сваха, приходячи зі шлюбною пропозицією до батьків нареченої, підходить до печі та будь-якої пори року гріє руки (або імітує це) біля неї, а вже потім розпочинає справу. Подекуди під час таких переговорів дівчина влізає на піч, а свати вмовляють її злізти: якщо вона це зробить, то таким чином дає згоду покинути своє сімейне вогнище та перейти до оселі нареченого. Або ж наречена присідає біля печі, скромно «колупаючи» глину, що теж означає згоду.До печі вздовж тильної стіни прилягав дощатий настил («піл» або «полаті», «лежанка»), що слугував спальним місцем (в більш заможних сім'ях тут ставили ліжко). Кут навпроти печі вважався «жіночим» — тут розміщався «мисник» (шафа для посуду) і все необхідне начиння.

Відомо, що для приготування їжі слов'янські племена робили різний глиняний посуд, який обпалювали в спеціальних печах.

Культ печі здавна був на Україні. В печі варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, спали і лікували простуди. Крім того, піч була символом рідного вогнища та неперервності роду.

Піч в Україні завжди була символ материнського начала - чистого, духовного виношування плоду; святості; непорушності сім'ї; неперервності життя українського народу; батьківщини та рідної хати; босоногого світлого дитинства та поетичний символ народної обрядовості. В давнину говорили: "Піч - наче мати рідна", "Рідну матір може підмінити лише піч. Пращури ще шість тисяч років тому обожнювали піч. В міфології давніх українців існував символічний образ-тотем "Піч-мати", її обожнювали як захисток життєдайного вогню.

Чому засватана дівчина колупала піч, про що часто згадується в літературних джерелах? Вона виконувала символічний акт: під нігті потрапляли часточки батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина хотіла взяти у дім жениха, а не просто глину. В деяких регіонах був подібний звичай: наречена, при переході в оселю молодого, брала з собою жарини з печі. Піч - це глибокий поетичний символ багатьох народних обрядів. Саме в печі випікали весільний коровай.

Піч часто білилась, прикрашалась декоративними розписами (на Поділлі), витинанками (на Хмельниччині), розмальовувалась папером (Петриківці). Таким чином піч є символом високих естетичних смаків українців. В піч заборонялось плювати, лаятись (говорили "Сказав би, та піч у хаті"). Це був оберіг від різної нечисті - лучину, жаринки, попіл використовували при гаданнях, лікуванні різних хвороб. На Рівненщині в знак пошани до віковічного символу споруджено пам'ятник печі.

Піч — символ материнського першопочатку (начала); чистого, духовного виношування плоду; святості; непорушності сім'ї; неперервності життя українського народу; рідної хати, батьківщини; босоногого світлого дитинства; поетичний символ народної обрядовості.

«Піч — наче мати рідна», «Піч у хаті — те саме, що вівтар у церкві», «Рідну матір може підмінити лише піч», — казали у давнину. Ще 6 тис. років тому протоукраїнці обожнювали піч. За даними О.Афанасьєва, М. Слободянюка, С.Плачинди, у їхній міфології існував символічний образ-тотем Піч-мати, яку обожнювали як захисток життєдайного вогню. У міфології литовців був дух Каукас, який ніс в дім добро і жив під піччю. Саме туди переміслилася і оселя слов'янського домовика, коли комин, за народними уявленнями, став місцем перебування чортів і відьом. Стародавні римляни вшановували Форнакс — богиню домашнього вогнища. У слов'янській міфології аналогічні функції виконував Рарог. У славян постійно перебував у печі, на печі чи за нею пічник.

В Україні існував справжній культ печі. І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували простуди тощо. Піч була глибоким символом рідного вогнища, неперервності роду.

Пов'язаному з піччю вогнищу предки приписували чудодійні сили покровителя роду. Тому піч була тим священним місцем, де жінка народжувала дитину.

Водночас піч — обитель старших членів родини. За повір'ям, піч може взяти хвору дитину і повернути її здоровою.

М.Коцюбинський у повісті «По-людському» описує давній звичай, коли вогнище стало на захист честі дівчини, кинутої хлопцем, який обіцяв одружитися з нею. Вона таємно проникла в хату свого обранця, а потім в усіх на очах сіла на піч. У такому разі ні хлопець, ні його батьки не могли відмовити у весіллі. Про обряд очищенням вогнем згадує і М.Гоголь («Вій»): люди, які несли тіло панночки до церкви, прикладали долоні до печі.

Піч була живою покровителькою і членам усякої родини. З великою пошаною наречена вклонялася передньому куту хати, порогу і печі, а потім уже іконам. Відомий обряд, коли засватана дівчина «колупала піч», прохаючи тим самим у домового дозволу на шлюб. Деякі дослідники вважають, що таким чином вона виконувала символічний акт: під нігті потрапляли не просто глина, часточки батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина хотіла взяти у дім нареченого.

У деяких регіонах з цією ж метою молода при переході в оселю молодого брала з собою жарини з печі.

Цікаво також, що коли знахарка проводить лікування в хаті, то проказує замовляння лише в баб'ячому кутку, біля печі. Цей куток вважався місцем невістки. Вихід із нього у красний кут (світлицю) був знаковим символом і використовувався у весільному обряді.

Піч була глибоким поетичним символом багатьох народних обрядодій. Підтвердженням єдності сонця і вогнища є випічка в печі короваїв, що за формою нагадували сонце. З нею пов'язані обряди «женити комина» (комин — частина печі), «посвіт» та ін.

Піч часто білили, прикрашали декоративними розписами (Поділля), витинанками (Хмельниччина), розмальовками з паперу (Петриківці). Тобто піч була символом високих естетичних смаків українців. Категорично заборонялося плювати у палаючий вогонь, лаятися біля печі («Сказав би, та піч у хаті»). Піч була оберегом від різної нечисті. Лучину, жаринки, попіл використовували при ворожіннях, лікуванні хворих. На знак пошани до віковічної годувальниці українців на Рівненщині навіть споруджено пам'ятник печі.

У фольклорі, літературі піч символізує святість, неперервність життя народу, світле дитинство, тепло, затишок та ін. За словами В.Земляка, «для справжнього українця піч однаково, що алтар для віруючого».

П І Ч

/Files/images/1/image5.jpeg

Кiлькiсть переглядiв: 159

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.