/Files/images/storya_sela/kazmruk_mikola_markovich/Фото3038.jpg

Матеріали про учасника бойових дій в Афганістані, жителя с. Копані Радивилівського району Рівненської області Казмірука Миколу Макаровича

/Files/images/storya_sela/kazmruk_mikola_markovich/Фото3040.jpg

Казмірук Микола Макарович, народився 26 вересня 1954 року в селі Підлипки Радивилівського району Рівненської області. Навчався в 1961-1971 pp. в Підзамчівській СШ, після закінчення якої поступив в Харківське Вище авіаційне військове училище, де здобув спеціальність ст. інженера по засобах радіоелектронної розвідки і радіоелектронної боротьби. Служив в різних військових частинах на теренах колишнього СРСР. Навчався в Ризькому вищому військовому училищі ВВАІУ.

16 квітня 1985 року відправлений в Афганістан в/ч п/п 92199 (263 окрема рота, окремої авіаційної ескадрильї)., ст. інженер по ЗРЕРБ та одночасно член наземно-рятувальної команди.

Навколо йшла війна, а Микола писав до дому: «Кругом гори та пустелі. Ро­боти багато. Рідненькі не хвилюйтесь за мене. У мене все добре, живий, здоро­вий...». У бойових операціях проявляв високу майстерність і мужність. Свідченням цього є один із бойових епізодів.

Серпень 1985 року. В районі Пандшерської западини був збитий душманською ракетою радянський винищувач, пілот катапультувався, але при приземленні загинув. Пілот гелікоптера прикриття передав на базу, що сталося. Було вислано пошуково-рятувальну команду, у складі якої був Микола Казмірук. Група висадилась на місці падіння літака, встановила причину загибелі пілота (не відокремилось крісло,через попадання в піропатрон осколка від ракети). Коли повертались до місця евакуації, були обстріляні моджахедами і прийняли бій у невигідному місці, в низині, душмани були на командних висотах. Камінь з-за якого відстрілювався Микола кришився від куль крупнокаліберного кулемета, здавалось, ще хвилина і все... Незважаючи на небезпеку Микола продовжував бій. А виручив у цій ситуації ст. прапорщик Володимир Картавський, який витягнув за ноги офіцера з-під обстрілу. А підоспілий гелікоптер залпом РС(реактивних снарядів) відігнав душманів. В іншій, подібній ситуації, змушені були провести в горах, на висоті 2,5 тисячі метрів цілу ніч, без вогню, щоб не виявити себе. В результаті - обмороження пальців рук і ніг.. Лікування в госпіталі, продовження служби. 20 квітня 1986 року Микола повернувся з Афганістану.

За бойові звитяги нагороджений орденом «За службу Батьківщині» 2 ступеня, медалями: «За бойові заслуги», «Захиснику Вітчизни» та іншими... Звільнився в запас 22 жовтня 1992 року.

СПОГАДИ ОЧЕВИДЦЯ

«За те, щоповернувся із Афганістану, дякую дружинійдітям»,- каже підполковник запасу Микола Макарович Казмірук

В АФГАНІСТАН потрапив у 29 років, маючи військове звання майора. На той час уже був одружений, мав двох дітей: сина Олександра та доньку Ірину. Проходив дійсну військову службу у Збройних Силах Радянського Союзу у м. Чімкент (Середня Азія), родом із Підлипок, що на Радивилівщині, - розповідає п. Микола. - В кінці 1984 року ми вже знали, що маємо бути ТАМ... 16 квітня вночі нам дали команду: «Вперед!» Перед в'їздом у чужу країну, де інший клімат та переважає пустельна місцевість, кожен із нас пройшов низку щеплень, які б мали рятувати від інфекційних хвороб під час перебування у Афганістані. Хоча потім нерідко бувало так, що хтось, напившись води із гірського струмка, підхоп­лював вірусну інфекцію, здебільшого, гепатит... Нас поїхало близько 250 чоловік. Загинуло одинадцятеро...

/Files/images/storya_sela/kazmruk_mikola_markovich/Фото3042.jpg

Прибули в Афганістан підвечір і перше, що вразило - запах чужини. Температура повітря - 40-45 градусів з позначкою плюс при середній вологості 30-40 відсотків. Зараз чи не щодня у моїй пам'яті воскресають якісь фрагменти із спогадів про службу, - каже Микола Макарович. - Хоча до приїзду туди я служив в Середній Азії, де клімат дещо споріднений із Афганістанським, ступивши на тамтешню землю, в груди одразу ж вдарив запах чужини. Основна авіабаза в Афганістані мала назву Баграм, там перебували декілька наших авіаційних частин. Географічне розміщення авіабази було доволі специфічним: навколо гори висотою 3-3,5 км. і через те літаки змушені були приземлятися чи злітати по "спіралі". Начальником нашого гарнізону був підполковник Олександр Руцький.

/Files/images/storya_sela/kazmruk_mikola_markovich/Фото3043.jpg

Відразу після приїзду протягом трьох днів відбувалася заміна, нас ознайомлювалиізі справами. Я входив до інженерно-авіаційної служби. Наша задача полягала в тому, аби підготувати техніку, підвісити ракети, бомби, заправити гармати та розвідувальну апаратуру, щоб проводити радіоелектронну і фоторозвідку. Авіаційна техніка використовувалася приблизно 50 на 50, тобто нанесення бомбових і ракетних ударів чергувалось із проведенням різних видів авіаційної розвідки (радіоелектронної, радіотехнічної і фото). Проживали у дерев'яному модулі: це була будівля, довжиною 30-40 метрів, і завжди була небезпека, що ку­леметна куля могла проникнути всередину через одну стіну.... На військове містечко душмани практично не нападали, бо охорона аеродрому була облаштована доволі професійно: всередині авіаційного гарнізону була огорожа, яка сягала 2 м у висоту, а через кожних 100-200 м були облаштовані вишки з кулеметами (ДШК). Зовнішнім елементом містечка захисту були спеціальні військові частини, які розташовувалися по всьому периметру Баграма. Тому у саме військове містечко ніхто зі сторонніх не мав змоги проникнути.

... 20 квітня вночі душмани здійснили напад на авіабазу. Це був наш перший бій. Тоді душмани проникли всередину через підкоп, який проходив на територію стоянки наших літаків, повзучи навколішки. Про підкоп знали ще раніше і у свій час його, наскільки можна було, підірвали гранатами, але за межами аеродрому підкоп зберігся. Ми були готові до цього нападу... Бій відбувся вночі на території технічно-авіаційної частини нашої бази і тривав декілька годин. Облич нападників не було видно, тому стріляли у людські силуети. А коли розвиднилось, ми нарахували шестеро вбитих душманів. Із наших тоді ніхто не постраждав. Там, де я проходив службу, розкинулась Чирікарська Долина, яка знаходиться на висоті 1 460 м. її площа доволі вражаюча: довжина - понад 22 км., ширина - 10-12 км. Практично по всій тій долині ріс низькорослий виноград, який називали «зєльонка». Ягоди його були великі та соковиті. Нерідко саме у таких виноградниках наші супротивники заміновували територію, аби організувати несподіваний напад.

/Files/images/storya_sela/kazmruk_mikola_markovich/Фото3044.jpg

Старійшини кишлаків (так називалися тамтешні поселення на зразок українських сіл) не подавали видимої агресії проти нас. Але вдень вони могли бути добрими, а вночі - робити свою справу. Зазвичай, наш день розпочинався о пів на четверту годину ранку: треба було раніше виїжджати, щоб підготувати аві­аційну техніку до вильоту. Обстріли бували не щодня, але раз на тиждень-два базу обстрілювали. У цих обстрілах рідко хто гинув з людей, але окрема техніка, бувало, після цих операцій ремонту вже не підлягала. Деякий час я перебував у пошуково-рятувальній групі. Туди входило 6 військовослужбовців, які мінялися у день проведення бойових операцій. Ми сідали у вертоліт, підіймалися на висоту і під час ведення бойових дій «висіли» на висоті 5-6 тисяч метрів, оглядаючи поверхню. Коли душмани підстрелювали якийсь вертоліт або літак, ми повинні були врятувати екіпаж. І саме в таких операціях часто виникали збройні сутички із душманами. У душманів навіть було матеріальне заохочення: за збитий радянський літак їм виплачували грошову винагороду - 1 000 000 афошок (афганська грошова одиниця). Це була чимала сума. Чисельність наша була в середньому 80 000 - 90 000 осіб, в окремі періоди - 105 000. Чисельність душманів була приблизно такою ж. З передачею листів додому проблем не виникало. Пошта доставлялась систематично авіацією і періодично - «Чорним тюльпаном»... Це літак із чорною смугою, яка проходила посередині корпусу, і який призначався для доставки на радянську територію «Грузу-200». «Грузом 200» були наші товариші по службі, які загинули, виконуючи свій інтернаціональний обов'язок і поверталися додому в цинкових трунах . Такого літака наші супротивники не підстрелили жодного разу, бо навіть серед душманів існувало неписане правило, згідно якого заборонялося обстрілювати «Чорний тюльпан».

/Files/images/storya_sela/kazmruk_mikola_markovich/Фото3045.jpg

/Files/images/storya_sela/kazmruk_mikola_markovich/Фото3046.jpg

/Files/images/storya_sela/kazmruk_mikola_markovich/Фото3047.jpg

Хоч за період військової служби у Афганістані, на щастя, я не отримав поранень від куль, зате дістав сильне обмороження, яке нагадує про себе й донині... Це було в горах... Ми перетинали перевал на висоті понад 2 км. При денній температурі повітря в горах +18 вночі вона опускалася до - 10. Тоді ми не встигли вчасно спуститися з гір, бо внизу відбувався обстріл, тому й вимушені були там переночувати. Притулившись спинами один до одного, ми заснули. А вранці п'ятеро із шістнадцяти дістали обмороження, я - доволі-таки серйозне. По­ставало питання навіть ампутації пальців на руці...

Сьогодні намагаюся підтримувати зв'язки зі своїми товаришами по службі, -каже наостанок очевидець, - вони проживають в Росії, тому частіше переписуємо­ся, аніж користуємося мобільним зв'язком. А ще хочу подякувати своїй сім'ї за надійний «тил» і за моральну підтримку, а ще за те, що виживали втрьох у незнайомому місті без годувальника, поки їхній тато служив у Афганістані...

Кiлькiсть переглядiв: 148

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.